Ще раніше читав іншу статтю Гоцуляка на цю ж тему(а тепер передивився і звернув увагу на деякі
деталі) - http://samlib.ru/g/guculjak_o_b/monografy01.shtml :
Залишається лише відкритим питання про те, чи був слов'янський переказ про чашу-потір пов'язаний з колом засновників міста, бо чаша не згадана в германській версії. Можливо, мають рацію ті, хто припускає витлумачення назви Києва в грецьких хроніках "Самбатас" як означення кельтської християнської місії "Сан-Бадас" -- "Священна Купіль" чи "Святе Джерело", початково місця ритуального поклоніння іраномовних сарматів та скіфів.
Як на нас, переказ про чашу (джерело) як явно іранська ремінісценція про "чашні" -- "ритуальну їжу вогнепоклонників" (вона також потрапила у вірм. "чашак" -- "чаша") трансформувався в київському колі в образ київсько-полянського Аскольда та в куявсько-польського Попеля (дв.-верх.-нім. ask "блюдо, посудина, чаша", швед. Asker "невелика посудина" < дв.-сканд. askr "дерев'яний посуд, кошик, короб", "ясень" / ashr "попіл, зола" ~ слов. "ящик" / шотл. asek "кошик для попелу; small vessell; box"; пор. з іменем Лоенгрін; фр. loin gris "далеко сірий", ірл. liath "сірий, сивий"). Можливо, як на нас, на цю трансформацію вплинув археологічно засвідчений елліністичний культ Сарапіса, наявний в цьому регіоні (Волинь) за домінування в ІІ-ІІІ ст. н.е. вельбарської культури (готи), так і в Північному Причорномор'ї (Ольвія, Тір). Його культ свого часу ввів в Александрії засновник єгипетської династії Птолемей І Сотер (305-283 рр. до н.е.) і в ньому було об'єднано образи Осіріса та Апіса. Характерною рисою зображень даного божества є "калаф" -- головний убір, який символізував родючість, багатство, виражав хтонічну силу бога. Як правило, калаф зображали у вигляді округлого кошика, призначеного для плодів, квітів, зберігання сиру. Такий самий головний убір був у Гекати та Артеміди. Особливої популярності Сарапіс набув за часів імператорів Марка Аврелія та Антоніна Пія, які шанували його як покровителя військової справи, його зображали на світильниках (стоїть на вівтарі між двома зміями), які клали у могили воїнів, та кубках.
Аскольд був вбитий разом із братом-співправителем Диром (ірл. daor, фонетичне dir -- "раб, приречений, засуджений" або ж це представник угорської залоги Дьєрдь-"Юрій") варягом-регентом "Хельгі"-Олегом Віщим (відображення знаходимо у "Сазі про Ньяла", де "всіма чудесами Христа" вмовляє якогось Флоссі відомстити за вбивство Хьоскульда /"Сивоголового" його жона Хільдігунна; цей Хьоскульд Годі Білого Мису вважався сином Траіна (!), сина Сігфуса і внука Сігвата Рудого, а вбивство Траіна та його сина Хьоскульда організував Хельгі, син Ньяла та внук Торгейра Голльніра, сина Торольва; чи не є київський князь Аскольд/Хьоскульд сином Трояна.Траіна, його вбивця - Олег/Хельгі, якому відомстив Велес/Флоссі?).
Проте в "Історії бритів" Гальфріда Монмутського кравчим на бенкеті (тобто розпорядником за столом) виступає друг короля Артура Кай, "намісник андекавів", "у одежі з горностая" (у "Хрестоносцях" С. Коссак-Шуцької бард Роберта Нормандського співає пісню про "Кеуса, доброго виночерпія", хоча виночерпієм у "Історії бритів" називається намісник Нормандії Бедуер, а Кай -- кравчим; у баваро-австрійському епосі "Кудруна" володар датчан Хорант теж є розпорядником застілля на бенкеті у свого короля Хетеля Хегелінга; в премордіальній традиції "виночерпій" виконує певну сакральну функцію: так виночерпій Сак у мідійського царя Астіага, за Ксенофонтовою "Кіропедією", є калькою ассірійського титулу "виночерпія" -- šaqya, а тже, династія Будди Шакьямуні має певний стосунок до цієї традиції). В текстах Артурівського циклу цей персонаж відомий як сенешаль Кей (Кей-Сенешаль, Senesciall, Steyward), син вихователя Артура Ектора Окраїнного (Ector de Maris; брат батька -- Ланселот, Lannynnauc "Білорукий", а дід -- Аграваден Окраїнний). У валлійських версіях він іменується сином Кініра (ap Kynyr) та наділений магічними властивостями, які ірландці приписують своєму героєві Кухуліну. Тобто Кей-сенешаль певним сенсом тотожний Ку-Хуліну (Cu Chulainn "Пес Кулана").
Сином Кеуса (Кау) в деяких джерелах називається Гільдас Премудрий (490-570 рр.), який спочатку мешкав у Ірландії та Уельсі, а в кінці свого життя -- в континентальній Нормандії, де заснував монастир Руес. Саме Гільдас є автором історичної праці "Про розорення Британії", в котрому викриває гріхи своїх сучасників. Знаменитий історик Беда Достойнохвальний широко використовував не тільки фактологію Гільдаса, але й її благочестивий пафос.
Генетично ім'я Кая пов'язане з індоєвропейським означенням людини, дотичної до особливого магічного ремесла: ст.-грец. koeo -- "розумію", латин. caveo -- "остерігаюся, бережусь", дв.-англ. havian -- "споглядаю", дв.-інд. kavis -- "ясновидець, мудрець", іран. kavus -- "мудрець, жрець, знавець сакрального знання"; согд. kw, kwy, сер.-перс. ky "жрець -- ворог Заратустри", грец. koi?s "жрець містерій", укр. "коваль" -- "спеціаліст із таємничого ремесла -- "кузні", від "къзнь" -- "мистецтво", "техніка", "кознь" -- "хитрість, таємничість, підступність". Російське "колдовать" виявляється спорідненим з латиськ. kaldit "ковати" та церк.-слов. "кладиво" -- "молот". Назва речі, що виступає знаком професії, містить той же корінь: дв.-рус. "кый" ( < праслов. *kyjь), литов. kujis, прус. cugis "великий молот". Саме в казкових мотивах фіксується міфологема про те, як два брати-ковалі хитрістю перемагають демонічного Вогненого Змія. Також у іранському епосі коваль Каві перемагає демонічного змія Ажі-Дахаку. Тут також хочеться нагадати про роль кузні у казковому сюжеті про протиборство Івасика-Телесика (явний натяк на кельтського Талієсіна) та Баби-Яги (як образ балтів?).
З допомогою кравчого Кая (Саi) і виночерпія Бедуера (Bedwyr), сина Грифона (ap Gryffyn), володаря еструзійців, король Артур на горі святого Михаїла переміг чудовисько - велетня з Іспанії, який викрав і вбив Єлену, племінницю володаря арморикан Хоела (Howel ~ Ковель). Відрубана голова іспанського велетня стала знаменитим трофеєм Артура (у "Історії бритів" підкреслюється циклопічний характер та людожерство ворога Артура; також наявна версія в "Мабіногіон" про перемогу короля Артура, свата героя Кілоха, та його друзів Кея і Бедівера над циклопом Глогом Іспадденом Пенкавром, батьком красуні Олвен) і з нею співставляється інший сакральний предмет валлійських міфів, який після довгих пошуків здобув герой Передур (валлійський аналог Персеваля), а саме - відрубана, кровоточуча голова на таці, котру несуть дві діви. Її ототожнюють з бретонською міфічною головою Брана - "Утер Бен", яка пророкувала і попереджала про напади ворогів. Ім'я ірландського бога Кромм Круаха, дещо схожого на нашого Кощея (але на відміну від слов'янського аналога, він то добрий, то злий), перекладається як "Кривава голова" (проте дв.-ірл. cenn "голова", ірл. dichned "обезголовлення") й ідола якого знищив святий Патрік (389-491).
У ірландській сазі "Друга битва біля Рівнини Стовпів" (Маг Туйред) розповідається про те, як відрубана голова переможеного короля фоморів Балора була поставлена на кромлех (кам'яний стовп), який від отруєної крові розпадається, а із самої крові утворюється озеро. Також у германському епосі відрубана голова Гуннара (Гунтера) стає умовою повернення золотого скарбу Нібелунгів (franci nebulones - "нижніх франків").
У візантійській іконографії святий Георгій Побідоносець зображався стоячи на молитві з власною відрубаною головою в руках (як на іконі в Історичному музеї в Москві). Якщо ж брати до уваги, що образ Георгія -- малоазійського походження, а до появи християнства її населяли кельтські племена галатів-скотарів, то цілком можна вбачати генетичні витоки образу Георгія з кельтського міфосвітогляду. Слов'янам він став відомий як "Зелений Юрій", а мусульмани його шанують як праведного Хадіра ("зелений"). Його свято -- 23 квітня (по старому стилю?) -- відзначається у Східній Європі та на Близькому Сході як сезонний рубіж скотарського календаря: в цей день вперше худобу та коней виганяли на пасовиська, заколювали перше весняне ягня, співали особливі пісні.
В числі язичницьких богів, котрим поклонялися східні слов'яни, літописи називають Хорса і Симаргла, іранське (скіфо-сарматське) походження котрих беззаперечне. В.І. Абаєв виявляє також семантичну та етимологічну паралель між східнослов'янським божеством Родом та осетинським Naf (Рід) [пор. з слов. Навь -- "Дух предка", -- О.Г.]... У язичницькому пантеоні західних та південних слов'ян божества іранського походження невідомі" .
Також не повинно дивувати, що на сарматському походженні настійно наголошували польські генеалогічні джерела. Саме поляки були західною групою полян (Птолемеєві Boulanes, у нім. джерелах -- Pulani, Pulanes, Poleni, Poleni, Poloni, Bolana, Bolanen, Bolani, Boloni), очоленою Popielem (Jaskotel, Jasczold ~ Аскольд, сканд. "попелястоголовий"), яка мігрувала на захід у лехітські землі в Куявію, де лежить знамените озеро Гопло, на березі якого і є місто Крушвиця, батьківщина Попеля. Київські ж поляни зберегли переказ про якесь протистояння, пов'язане з даним персонажем, перенісши його події до більш ближчих часів.
Востаннє редагувалося Упертюх (28 Dec 2011 12:36:45)
ІМХО