Тема: Традиції Воїнів-Звірів (витяг з книги Крір-бойове мистецтво ...)
11.1. ТРАДИЦII ВОIНIВ-ЗВIРIВ
В УКРАIНСЬКIЙ ВIЙСЬКОВIЙ КУЛЬТУРI.
Щоб глибше розкрити знання про Щит Ясуня, звернемося до старовинних українських бойових традицій, тобто до Знань, що залишили нам наші пращури.
Як пише Л.Л. Залізняк у творі “Нариси стародавньої історії України”, культ воїна-вовка та воїна-ведмедя був добре відомий у далекому минулому на території України. Вперше зображення двох священних вовків з’явилося на кам’яних антропоморфних стелах з Припонтиди (Північного Причорномор’я) у ІІІ тис. до н.л., де жили найдавніші індоєвропейці. Інтригує те, що на цих стелах зображені воїни у військовому спорядженні разом з вовками. Даний факт можна вважати свідченням того, що індоєвропейська мітологічна ритуальна традиція культу воїна-звіра у своїх основах сформувалася в південноукраїнських степах близько 5 тис. років тому.
Якщо воїнів, тотемом яких був вовк, називали і воїном-вовком, і вовкулакою, і песиголовцем, то з воїнами, тотемом яких був ведмідь, існує певне непорозуміння.
Дозволимо собі нижче навести дві цитати про воїнів-ведмедів.
1. Михайло Чугуєнко. “Шокуюча Україна”. Лабіринти історії. Харків, Книжковий
клуб сімейного дозвілля, 2003, с.140.“...заслуговує уваги феномен берсерків (берсеркрів). В буквальному перекладі з древньої скандинавської “берсерк(р)и” – “ті, що перевтілилися у ведмедів”. Інколи їх називали “ульфхеднерами” чи “вовкоголовими”. Це були воїни-смертники, що прагнули в бою не стільки вберегти своє життя, скільки за дорожче його “продати”, забравши з собою на той світ якомога більше ворогів”.
2. Юрій Фігурний. “Історичні витоки українського лицарства”. Київ, Видавничий дім
Стилос, 2004, с.38. “Чимало загадок про германських воїнів-звірів міститься у скандинавських сагах, де вони виступають під іменем берсеркерів (berserkir – ведмежа шкура”) або ulfhedhnar (“вовча шкура”). Ці воїни під час битви впадали в шаленство і нестяму, ставали невразливими і також вважалися воїнами-вовками (воїнами-ведмедями)”.
Як видно з наведених цитат, обидва автори по-різному пишуть назву воїна-ведмедя. В першому випадку це – берсерк чи берсеркр, в другому – це берсеркер. Але Юрій Фігурний дає назву цих легендарних воїнів латиницею, яка і розкриває всю таїну щодо них – BERSERKIR, тобто українською БЕРСЕРКІР – це і є їх справжня назва. Що ж криється за цією назвою? БЕР – ведмідь (згадаймо барліг, берлога тощо), СЕР – цар (в англійській і сьогодні “сер” це пан), КІР, спрощено від КРІР – козак-характерник (не більше і не менше). Віддамо належне козакам характерникам, інформацію про яких та їх непереможність приносять нам також і європейські джерела. При цьому висловимо ганьбу царсько-московським історикам (Міллеру, Байєру, Шлетцеру та ін.), котрі доклали рук до винищення більшості історичних джерел Київської Русі і котрі хотіли залишити нас – українців без нашого героїчного минулого.
Як далі пише Михайло Чугуєнко: “Сутність цього феномену міститься у “перетворенні” людини в дикого звіра – вовка чи ведмедя з людським обличчям. Звіроподібні перетворення є вищою формою розвитку бойової люті в багатьох воїнських традиціях. Своє походження берсеркіри (ми вже знаємо, що це характерники) ведуть від таємних чоловічих товариств воїнів-звірів, котрі існували у багатьох народів світу. За перетворенням воїнів на вовків та ведмедів стоїть древня традиція: вовками звали своїх воїнів древні іранці, хети, греки, римляни, кельти, германці, зулуси, тюрки, моголи. Візантійський автор Лев Диякон писав про русів з щитами до ніг, котрі перед тим, як піти в атаку, ричали як звірі, кричали незрозумілі викрики”.
Якщо в цих воїнах хтось не бачить наших рикарів-рицарів-лицарів, наших козаків- характерників, то їм можна тільки поспівчувати. Нічого не вдієш – історична сліпота є серйозною і практично невиліковною хворобою.
Надалі Юрій Фігурний пише: “У Київській Русі досить поширеним був дохристиянський мілітарно-сакральний культ вовка та воїна-звіра, численні свідчення чому містяться у народній мітології, билинах київського циклу, літописах, літературних творах, у тому числі й у “Слові о полку Ігоревім”. Можна пригадати безліч казок про залізного вовка-перевертня, що вірно служить своєму князю, з-поміж яких звертають на себе увагу, наприклад, “Залізний вовк”, “Іванко - цар звірят”, “Про жар-птицю та вовка”, “Сини сліпого царя” тощо”.
Водночас у давньоруських джерелах згадуються князі-волхви, чаклуни, перевертні, які нерідко здатні перевтілюватися у диких звірів. Особливо цікава з цього погляду історична постать Всеслава Брячиславича Полоцького, князя-волхва та вовкулаки, котрого, за повідомленням літописця, мати породила від волхвування. Тому видається украй слушною думка вчених, зокрема Л.Залізняка, що Волх Всеславич з однойменної билини є історичною особою, князем Всеславом Полоцьким:
Дружина спить, так Волх не спить, Він обернеться сірим вовком.
Як вважає Л.Залізняк, “вовк” і давньоруське “волхв” - одне й те ж слово, германське “wolf” у давньоруській транскрипції, оскільки латинська літера “f” кирилицею передається двома літерами – “хв” (наприклад, Хведір). А “Слово о полку Ігоревім” зображує князя Всеслава як чарівника, вовкулаку воїна-звіра: “Всеслав-князь людям суд чинив, князям городи радив, а сам вночі вовком бігав: із Києва добігав до півнів у Тмуторокань, великому Хорсові вовком путь перебігав”.
Важливо підкреслити той факт, що образ воїна-звіра є одним з провідних у Слові…
“А мої ті куряни - воїни вправні:
... самі скачуть, як ті сірі вовки в полі”.
“Коли Ігор соколом полетів, тоді Влур вовком помчав”.
Українські казки, легенди та перекази про козаків-характерників, вовкулаків та перевертнів свідчать, що стародавній культ воїна-вовка органічно увійшов до мітології українського козацтва. Хоча елементи військового культу безпосередньо фіксовані лише в деяких переказах та оповідях, проте у багатьох інших випадках їх можна реконструювати. Скажімо, у казках та легендах про вовкулаків нерідко фігурує святий Юр, що, як уже йшлося вище, був спадкоємцем бога війни і воїнів-звірів Одина та слов'янського Перуна і став покровителем середньовічного лицарства Європи. Святий Юрій (Орій) мав дбати про вовків, як про своїх вірних воїнів-дружинників; він призначав кожному з них здобич і навіть особисто варив для них їжу, й тому, у свою чергу, завжди був оточений вовками, що вірно служили йому. Цей мітологічний сюжет можна зрозуміти, пригадавши, що вожді ранньосередньовічних військових лицарських ватаг розплачувалися з воїнами-дружинниками їжею та питвом на безкінечних бенкетах. Так було на билинних бенкетуваннях Володимира Святого з дружиною, за короля Артура і лицарів Круглого столу, у германського бога воїнів-звірів Одина-Вотана у Валгалі.
У фольклорному комплексі українських козаків також простежуються вкраплення мітологічного образу вовкулаки. У “Думі про козака Голоту”, приміром, це подано так:
“То козак Голота добре козацький звичай знає,
Ой на татарина скрива, як вовк, поглядає”.
А в іншій – “Думі про жидівські відкупи і війну з-за них” - зустрічаємо таке порівняння: То козак на Жида-рандаря скоса, як ведмідь, поглядає.
Серед українського козацтва існували так звані козаки-характерники, котрих зазвичай називали ще химородниками (чаклунами), знахарями і голдовниками (чарівниками). В українських легендах і переказах зустрічаємо цілі пласти розповідей про те, що козаки-характерники знали багато іноземних мов й уміли ними розмовляти, вміли насилати на своїх ворогів сон та ману, перетворюватися на вовків та інших тварин, виходили сухими з води, могли надзвичайно довго бути під водою (якщо згадати козацьку військову хитрість: перебуваючи під водою, дихати через очеретину, - тут немає нічого дивного), постеливши на воду повсть, ходили по воді, як по землі. Ані вогонь, ані шабля, ані звичайна куля їх не брали, і щоб убити запорожця-характерника, потрібна була лише срібна куля. Власне кажучи, для знищення Нечая поляки зарядили рушницю срібним ґудзиком. Прості ж свинцеві кулі та ядра характерники ловили руками та полами жупанів. Жили вони дуже довго й були неймовірно сильними.
Отож, одними з найважливіших властивостей козака-характерника були його здатність трансформуватися у якусь із тотемних тварин і невразливість щодо залізної зброї та куль. Ось у який спосіб пояснював козак-характерник причину свого обернення на вовка: “Прийшлось тікати з бувальців так, щоб комусь не взамітку. Я шкуру на себе і пробіг вовком. Тепер заїхав подякувати тобі Матвію за перевіз”. Характерник володів здатністю накладати заговір проти куль: “Назад Отче наш переговорив - ступай сміло: куля не візьме”. Прямі паралелі цим рисам знаходимо у північно-західних берсеркірів, що вказує на генетичний зв'язок мітологічних уявлень про козаків-характерників зі стародавнім культом воїна-звіра.
Фольклорна постать січового отамана-характерника Івана Сірка, вочевидь, являє собою пізній вияв традиційного для української фольклорної бази персонажа - князя-волхва. Його прототипом за часів Київської Русі був волхв Всеслав Полоцький, а пізнішим спадкоємцем за часів Гетьманщини – Семен Палій.
Іван Сірко став опоетизованим символом козацької доблесті і відваги в українському фольклорі. Він мужній, безкомпромісний захисник і визволитель українського народу, непереможний борець з татаро-турецькими набігами. За фольклорними переказами Іван Сірко був превеликим характерником і татари недаремно називали його шайтаном (чортом). Він міг напускати на ворогів ману та сон, знав, де й що робиться, перевертався вовком чи хортом, і ані шабля, ані куля його не брали. Був Сірко дуже сильним, жив довго.
Цікаво, що чаклунські здібності (зокрема, вміння перевертатися на звірину) князя Всеслава чи отамана Сірка не отримали негативної оцінки у фольклорних творах, а, навпаки, - прославлялися й опоетизовувалися. В українському фольклорі ставлення до вовка або вовкулака не є ворожим, так само, як і у балто-слов'янської демонології, де вовки поїдають чортів, упирів, відьом. Вовкулака ж у переказах про козаків-характерників зображений як звичайна істота, що бігає селом, пасе стадо за дорученням пастуха; худоба його не боїться, люди дають їсти. Воїн-звір, воїн-чаклун, козак-характерник з прадавніх часів були традиційними і добре знаними персонажами українського фольклору, української історії. За Л.Залізняком, неспростовним доказом цього є стародавнє ім'я Вовк, Вовчик, що згодом набуло варіантності побутової форми давньоруського імені Володимир. У первісні часи, коли воїн-вовк поставав звичайним членом суспільства наших пращурів, це ім'я уособлювало військові якості на кшталт мужності, сили, нещадності до ворогів і часто надавалося хлопчикам, майбутнім воїнам.
То ж, образ козака-характерника сформувався під впливом залишків стародавніх культів воїнів-звірів і належать до ареалу місцевих етнічних традицій. Враховуючи схожість казок, легенд та переказів про звірів, перевертнів у різних балто-слов'янських народів від Балтійського до Чорного морів, а також їх давнє місцеве коріння, можна вважати, що українське козацтво не запозичило їх від сусідів, а всотало як спадок від культури Київської Русі. Таким чином можна простежити безперервність розвитку образу воїна-звіра в українській мітології від прадавніх часів, через культуру Русі, до пізнього середньовіччя.
), починав "вириватися" з фізичної оболонки, спочатку безуспішно, але чере з деякий час ( приблизно 3-4 спроби ) шось воно й сталося...
або уявити що людина має необхідну культуру бігу, і з кущів спостерігати за цим, то та напруга буде так само наростати, гул в голові, в кого гімн СССР грає, неважливо. Через якийсь час людина увійде (вбіжить?) в незвичну для себе зону, біжиш наче в якомусь кисилі, а в голові таке світло нароста, і якщо людина і тут не зупиниться, вона вбіжить в таку область, коли їй здається що вона робе просто рух, то тут у нас, це буде мати гігантську силу. Так можна й дуби з корнев виривать, якщо звісно хвате кебети добігти до того горизонту де це стає можливо. В сучасній фізиці є таке явище "тунулювання електрона", коли бар'єр настільки високий, що електрон пробити не може (чорни діри), але відбувається диво і він якось його долає. Сказали - тунелювання. Оце тунелювання і є характерництво. Ось чого українці такі вперті. Нам цієї якості пе позичать. 