Тема: Роль волхвів в історії України
Волхвізм - духовна школа слов’ян
«Рівне-Суренж»
«Рівне-Суренж»
В. О. Дем’янов, О. А. Андрєєв, «ДЦ "Рівне-Суренж"», 10 Березня, 2008 року
Феномен появи та швидкого росту слов’янської спільноти, що відбувся на початку та всередині I тисячоліття нашої ери на теренах майже половини Європи, до останнього часу не був зрозуміло та обґрунтовано пояснений з точки зору його витоків, причин, мотивацій, зародження як явища.
Чому маса місцевих та прийшлих народів центрально-східної Європи, отих вчорашніх венедів, скіфів, сарматів, готів, балтів, кельтів, галів, фінів, угрів, гунів, булгарів, обрів за короткий історичний період в 400-500 років стали частинами слов’янської спільноти? Що мотивувало ці народи стати носіями слов’янських традицій, вірувань у всій їх багатогранності? Чому їх привабило слов’янське світосприйняття, організація суспільних взаємовідносин, побуту? Хто їм це все запропонував? Де взялось джерело отого нового, слов’янського?
Згадаймо, що початок та середина І тисячоліття нашої ери – це час домінування на півдні Європи та в передній Азії Римської імперії, а потім і її наступниці – Візантії. Це було домінування держав імперського типу, авторитарних за системою влади, держав з глибоко структурованим суспільством та декларованими чеснотами, які на практиці ніколи не виконувались. Держав, у яких насильство над підвладними народами та людиною, як такою, були нормою, де принцип «розділяй та володарюй» ставив поза сумнівом навіть уявну можливість поступового утворення в межах цих держав якогось «римського» чи «візантійського» народу, як великої дружньої спільноти в межах даної держави.
Риму та Константинополю на сході, в Азії, протистояли потужні держави: Парфія та її наступниця держава - Сасанідів, що теж мали багатоетнічний характер. У них система влади носила вузько-династичний характер. Об’єднуючою силою народів цих держав були злитий адміністративний апарат та династично-кланова влада домінуючої родини. Безперечно, і в цьому випадку ідеї єдності і братства, які б могли призвести до утворення якоїсь значної духовної чи етнічної спільноти, були відсутні. Держави швидше нагадували клаптикову ковдру, зшиту династичними нитками, розрив яких вивільняв певні народи на певний час.
Що ж відрізняло процес європейського слов’янотворення від тих процесів, що відбувались в Римській та Візантійській імперіях, Парфії та державі Сасанідів? Чому народам центрально-східної Європи випало стати єдиною спільністю, слов’янами?
Спершу спробуємо охарактеризувати особливості слов’янина та слов’янського суспільства, що відрізняли його від інших народів І тисячоліття нашої ери. Принаймні ті особливості, що проявились ззовні і були зрозумілі для стороннього спостерігача того часу.
Найперше – це рівність всіх членів слов’янської громади і добровільність їх співіснування. Це толерантність до будь-яких релігійних поглядів і шанування, передусім, духовних якостей людини. Це ідея відданого служіння суспільству та своєрідний екологізм поглядів на співіснування людини і природи, людини і навколишнього світу. Це любов до всього сущого, даного Творцем, і нелюбов до спотворених людських відносин, а відповідно рабства, насильства, приниження жінки. Це прагнення істинних глибинних знань і не використання їх на шкоду природи і людини. Це розуміння глибокого зв’язку людини з оточуючим світом та володіння древніми ведичними знаннями, це шанування традицій, які ґрунтуються на духовних основах Вселенської єдності. Головне, все це в межах реально діючої структури управління та функціонування слов’янського суспільства в середині І тисячоліття нашої ери!
Виникає запитання: звідки взялись і як закріпились такі суспільні основи? Хто був їх автором і носієм на протязі значного періоду? Хто збудник та натхненник слов’янотворення?
Відповідь проста і однозначна. Це не могла бути князівська чи боярська еліти, бо їх інтерес був близький до інтересів еліт тогочасних держав-імперій і не базувався на культивуванні високої духовності. Це не могли бути жреці та священники, які б, найперше, боролися за збереження існуючих релігійних вірувань своїх народів і племен, що могло б призвести до чвар і протистоянь. Це не могли бути народні маси, які б відстоюючи настанови своїх жреців та священників, боронили б традицію. Ними могли бути тільки люди особливої духовності і мудрості – волхви!
Саме слов’янські волхви, що звались ще й мудрецями, волхвами-украми, отцями, старійшинами, складали в ті часи організовану групу слов’янських пророків і месій – духовно і енергетично обдарованих людей. Вони носії того особливого світогляду, який автори книги «Велич Дулібії Рось. Суренж. (Таємниці Волинської землі)» називають волхвізмом.
Волхвізм – це древньослов’янський світогляд, що збудований на основах Вселенського закону та визнає тонкопольову (духовну), енергетичну сутність світобудови, єдність, на цій основі, всього сущого в Космосі, яка виникла на основі Вищої Ідеї, Творця, Бога.
Волхвізм має надзвичайно древні корені (про це йдеться у вище вказаній книзі) та носить надрелігійний характер. Всі релігії він сприймає як духовні школи, що прагнуть знань Вселенського закону. Тому початково волхвізм не воював з релігіями, а підтримував зерна істинного знання в них. «Влесова книга» фрагментарно відкриває шлях появи волхвів та волхвізму в Європі та вказує на започаткування процесу слов’янотворення.
На жаль, слов’янський волхвізм з часом зазнав процесу деградації, який розпочався в VI столітті нашої ери. На період VIII – IX століття він розгубив духовні орієнтири, як основу власної міцності. Заграючи з князівськими елітами прилучених народів та ставши на шлях клановості, він поступово виродився в псевдоволхвізм та самозваний волхвізм (з’явилась маса самопроголошених волхвів, далеких від розуміння основ Вселенського закону). В такому волхвізмі залишились лише зовнішні атрибути та дрібна обрядовість: магічне побутове віщування, гадання, творення заклинань – спотворені прояви колись осягнутого та шанованого знання Вселенського закону.
Слов’янські волхви повторили трагічний шлях своїх духовних попередників у Шумерії і Вавілоні, в Римській імперії та на теренах західної Європи (друїдів). Проте результати діяльності слов’янських волхвів безперечно перевершили будь-що, здійснене їх попередниками. Їм вдалося на практиці примінити древні вселенські духовні знання та створити з різних за походженням, віруваннями і побутом народів грандіозну духовну спільність – слов’янство.
Через помилки пізніших волхвів цей процес залишився невповні завершеним. Але він на століття вперед визначив історичну долю Європи і заклав основи слов’янського державотворення, що масово почалось в VII – ІX століттях нашої ери. Створений волхвами Дулібський союз, а далі, у І столітті нашої ери, і загальнослов’янська держава Дулібія Рось, стали моделлю для подальших державотворчих процесів на слов’янських теренах, особливо для Київської Русі, в якій зміцніла князівська влада позбавила не надто обізнаних зі знаннями Вселенського закону нащадків волхвів владних функцій і суспільної ваги.
Ще довго, століттями, духовні принципи, закладені першими волхвами в основу слов’янотворення, накладали відбиток на сприйняття світом самих слов’ян. Ще довго на слов’янських теренах діяли самозвані волхви, прагнучи відтворити велич своїх попередників, та бажаючи зберегти духовність суспільства у своєму розумінні. Підтвердженням цьому є побутуюча на заході думка про «особливу слов’янську душу», яку ніби важко зрозуміти.
Чим же цікавий волхвізм нам сьогодні? Які істини він може відкрити нам в епоху електроніки та комп’ютерів?
Волхвізм першої половини І тисячоліття нашої ери базувався на глибокому розумінні тонкопольової (духовної) основи світобудови, на визнанні можливостей людини осягнути ці основи через самовдосконалення, через знання, через любов, як основні принципи Вселенського творення. Це те головне, до чого доростає сьогоднішня передова наука, а точніше – духовно розвинуті її носії. Волхвізм декларував базовість тонкопольового світу (Духу святого, Ірію), його тонкопольових утворень (душ) у всього того, що перебуває в матеріальній чи нематеріальній формі, що існує вічно і постійно, що взаємодіє, взаємовпливає, взаємоіснує у нашому Всесвіті. Волхвізм констатував гармонійний зв’язок всього сущого у світі і пропагував гармонію у відносинах людей, людини і Землі, людини і Космосу, людини і всього сущого (видимого і невидимого) на енергетичному та тонкопольовому (духовному) рівні.
Волхви знали, що досягнути гармонії з тонкопольовим (духовним) світом можливо лише розвиваючи власну енергетику (біоенергетику). Вони пропагували ззовні обрядовий, внутрішньо – надзвичайно глибокий духовно-енергетичний тренінг людини на спеціально визначених енергоактивних місцях – святилищах (Ругіях). Волхви прагнули розвинути у себе і у всіх слов’ян духовні здібності – яснобачення, телепатію, біолокацію для пошуку отої загальної гармонії. Тобто, вони володіли всім тим, що нас активно стало цікавити сьогодні. Подібні здібності вони використовували для головної мети волхвізму – гармонізації земного буття в рамках Космічного, Вселенського закону. Основна їх діяльність – це своєрідна нерозривна єдність, здавалось би, несумісного – віри та науки, духовного і матеріального. В основі їх свідомості - глибоке розуміння процесу Вселенського творення – спочатку тонкопольового (духовного), а далі і матеріального.
Безперечно, волхвізм – це унікальна духовна школа. Школа культури і традицій слов’янства. Це той світогляд, що породив і надихнув процес слов’янотворення, підштовхнув народи центрально-східної Європи на участь в величезному духовному експерименті, який в зміненій формі триває і донині. Можливо варто звернути на це увагу?
1. Дем’янов В. О., Андрєєв О. А. – Велич Дулібії Рось. Суренж. (Таємниці Волинської землі). – Київ, 2006.
2. Дем’янов В. О., Андрєєв О. А. – Велич Дулібії Рось. Суренж. – Київ, 2007.
3. http://rivne-surenzh.com.ua
4. http://rivne-surenzh.com.ua/ua/pub/
5. http://rivne-surenzh.com.ua/ua/dictionary/
Горе-волхвізм))) Хто це все пише?
