А ось дещо з дослідів Чумаченка - http://harakterstvo.wmsite.ru/dances/tanc-rozdil-3/ :
"... Дослідження історії формування та становлення титульного етносу України в методології нового підходу дозволяє говорити про виток українства як відповідного психотипу, народженого за часів культури Трипілля-Кукутені. Сама по собі культура Трипілля формувалася на об’єднанні родинних племен, назва яких лунала так: Вірішні (діти землі та неба), Слушті (відважні), Говажді (діти богів), Мерехва (зоряні діти), Нази (ті, що вклоняються місяцю, від стародавньої назви місяця - Наз), Укри (сонцепоклонники, ті, що йдуть в житті за Сонцем, від стародавньої назви Сонця - Угр). Через виснаження земель головні племінні групи зійшли зі своїх земель на протязі життя декількох поколінь. Племінне угрупування Марішті пішло на захід (сучасні германомовні народи); Ватарі - на південь (на сьогодні це один з титульних етносів Індії); Савакхі попрямували на схід (з ними й племена Назів та Укрів); Нази пішли через малі гори Валдайської височини на північ до Уральского хребта, зайшовши за нього; Укри - до північного краю Уральського хребта й далі до Алтаю. Не витримавши довгих зим на півночі, Нази спустилися на південь вздовж Уральського хребта й далі попрямували на схід до озера Байкал, звідки повернулися назад до Каспію, через узбережжя Чорного моря та Азовське дійшли до гирла Дніпра, повернувшись майже через пів тисячоліття на свою батьківщину. Те саме здійснили й Укри. Саме ці дві племінні групи заклали основу того психотипу, який на сьогодні лежить в основі українського етносу. Мовні здобутки Назів, що дійшли до наших днів і донині знаходяться у вжитку: вечір, рвати, марево, жук, квач, морока, крик. Було в них таке прислів’я, що відкривало філософію їх життя: «як кряк жиє, зак нрав має», що означає: «коли маєш волю, живеш своїм життям». Нази були ідолопоклонниками, вибудовували кільцеві кам’яні споруди кромлехи, в яких зверталися до місяця – головного свого небесного управителя. Саме слово «вечір» означає «віче, зібране на смерку, наприкінці доби, коли сходить місяць». Протилежністю Назам були Укри, які вклонялися сонцю: звідси їх самоназва, що походить від стародавньої назви Сонця – Угр. Укри знали астрологію, були поміркованими та обачливими, володіли знанням, отриманим у спадок з найдавніших часів. У Велесовій книзі існує згадка про них, як про Уктріанів-брахманів. Їхня філософія життя проглядає в таких афоризмах: «Авака муні, авака сан, овідні моше, злетні случ», що у перекладі має значення: «хай живе місяць, хай живе сонце, нехай вічно живе земля». Або: «Сані вратна, муні шара, збрак дікшава вір’я» – «Сонце світить, місяць бачить, зорі пестять зорю». Чи в Назів: «Збрало крес зима пред, брем сняк відра звесна Пров» – «Зима відступить, як тільки у відрі весна розтопить лід».
В племені Назів були боги, ось деякі з них: Мерех – бог родючості, пізніше - Дажбог, Плав – бог сновидінь, потім - Перун, Власа – покровитель жіноцтва та землі, надалі - Велес, Мудр – верховний бог, що все знає, пізніше - Род.
Автохтонний егрегорний вихор, притаманний психотипу людини, яка формувалася в умовах ареалу життя на кристалічному щиті України, постав з поєднання вищеназваних племен Укрів і Назів, а також тої глибини проникнення в істинне, яке вони мали. Протягом тисячоліть він набирався сили, вбираючи в себе енергію великих мас народів, що кочували через Подніпров’я. На сьогодні наука мало уваги приділяє так званим «малим міграціям» автохтонного населення в межах земель свого ареалу життя, тоді як саме вони лежать в основі формування корінного етносу. Так племена Назів (місяцепоклонників) та Укрів (сонцепоклонників) жили весь час окремо, але поява численних войовничих племен примусила їх об’єднатися. Поступово, породичавшись, вони стали осіло жити на землях сучасної Волинської області. Через деякий час частина їх мігрувала в місцевість, де зараз місто Коростень, а звідти - аж до Ужгорода. Потім вони повернулися до Дніпра (зона Києва), а через деякий час змістилися на північ (місто Чернігів). Через похолодання їм довелося спуститися на південь, до Запоріжжя (район Кам’яної Могили), звідки, через засуху, вирушили до річки Сіверський Донець, що на Слобожанщині. Отже, у своїх мандрах протягом багатьох століть орійські племена Укрів та Назів обжили майже всю територію нинішньої України. В той же час на землі України прийшли потужні кочові племена з півдня і сходу. Вони поєдналися в одне племінне об’єднання в районі високих могил на Слобожанщині, ввібравши в себе племена Орелі, Важди, Муні, Ворохи, Заброди, Готи й Герхи в двохтисячному році до нової ери. В їх потужній масі й розчинилися Укри та Нази, з чого виникла нова генерація – народ русичів, які не володіли вже тими знаннями, що мали у свій час орії, через велику чисельність зайдів. Але з часом, коли після татарської навали великі міграційні процеси пішли на спад, автохтонний вихор аріїв, увібравши в себе великі маси прийдешнього люду, відродився в етносі українців, яким у спадок дістався психотип їх пращурів з глибинним вшанування Сонця і Місяця, як батька та матері, мовні ознаки, працелюбство, невтомне торування шляху до пізнання правди-істини, а від того - безмежну любов до своєї землі, стійкість і велику духовну силу.
Автохтонний вихор, беручи свій початок від цілісності, за близьку модель має спосіб зародження циклонів над тією чи іншою ділянкою океану. Тут теж все починається з невеликої зони, що є дотичною до глибинних шарів атмосфери. З часом, вбираючи великі атмосферні маси в свій рух, ця зона перероджується у потужний атмосферний циклон. Аналог дуже близький, якщо згадати Книгу Буття, в якій цілі народи поставали з одного коліна, походили від одної особи, що мала дотик до божественного. Сама назва нашої землі «Україна» й досі утримує в собі прадавню назву Сонця, в якій Укри знайшли свій спосіб дотику до істини. Тому слово «Україна» в своєму давньому значенні – це «земля, що вклоняється Сонцю, або сонячна земля»..."
ІМХО
