Олесь Бердник - Пам’ятка лицареві Вогняної Січі (Сторінка 4 з 4)

Рід і родина Олеся Бердника - http://incognita.day.kiev.ua/rid-i-rodi … dnika.html :

Батьки письменника – Бердник Павло Трохимович і Бердник Маруся Василівна (дівоче прізвище матері – теж Бердник), родом з села Кийлів Бориспільського району Київської області.

З боку батька пращури мали прізвища Бердник і Пасько. Прізвище Бердник у 1745 році в селі Кийлів мала лише одна родина, так само як і більшість інших прізвищ у селі належала теж лише одній родині. Можна зробити припущення, що батьки письменника мали спільного пращура. Поки що не можна точно описати поколінний розпис роду Бердників, але можливий такий варіант. Бердник Василь Іванович (1697 – у 1763 р. було 66 років); Бердник Павло Васильович (1728 – в 1795 р. було 66 років); Бердник Матвій Павлович (1760 – в 1795 р. було 32 роки); Бердник Тимофій Матвійович (1805-1880); Бердник Дада Тимофійович (1836-1906) (дружина – Ольга Самсонівна (1834-1899)); Бердник Трохим Дадович (1863-1932), унтер-офіцер, коваль (дружина – Пасько Євфімія (Химка) Захарівна (1865-1940)); Бердник Павло Трохимович (1900-1976), механік (дружина – Бердник Маруся Василівна (1902-1987)); Бердник Олександр Павлович (1926-2003). Бердники Павло Васильович, Матвій Павлович, Тимофій Матвійович – можливі пращури Олеся Бердника.

Поколінний розпис роду Паськів. Пасько Захар Логгінович (дружина – Євфросинія (Пріська) Сергіївна); Пасько (Бердник) Євфімія (Химка) Захарівна (1865-1940); Бердник Павло Трохимович (1900-1976); Бердник Олександр Павлович (1926-2003).

З боку матері встановлено такі прізвища пращурів: Бердник, Михайловський, Лехан. Поколінний розпис роду Бердників. Бердник Василь Іванович (1697 – в 1763 р. було 66 років); …Бердник Олександр Сильвестрович (1839 – ), солдат (дружина – Михайловська Ганна Василівна (1850 – )); Бердник Василь Олександрович (1875-1933), моряк (дружина – Лехан Агафія (Гапка) Григорівна (1875-1957)); Бердник Маруся Василівна (1902-1987); Бердник Олександр Павлович (1926-2003).

В роду Михайловських серед пращурів Олеся Бердника були священики і церковнослужителі. Вперше про рід Михайловських згадується в 1750 році. Священик церкви Покрови Пресвятої Богородиці села Кийлів Терентій Михайлович Михайловський був священиком більше, ніж 20 років: до 1774 року. Після смерті Терентія Михайловського в 1774 році священиком в селі Кийлів став його син, Єремій Терентійович Михайловський, який був священиком до 1795 року включно (після 1795 року даних про Єремія Михайловського поки що не знайдено). Поколінний розпис роду Михайловських. Михайловський Михайло (дружина – Пелагія Яківна (1681- в 1753 р. було 72 роки); Михайловський Терентій Михайлович (1716-1774), священик (дружина – Агафія Сімеонівна (1719-1789); Михайловський Єремій Терентійович (1744 – в 1795 р. було 51 рік), священик (дружина – Писаренко Марія Леонтіївна (1747 – в 1795 р. було 48 років)); Михайловський Тимофій Єремійович (1772 – в 1795 р. було 23 роки), дячок і Михайловський Петро Єремійович (1785 – в 1795 р. було 10 років); Михайловський Василь Петрович (1819-1872), дячок (дружина – Уляна Давидівна (1825-1885)); Михайловська (Бердник) Ганна Василівна (1850 – ); Бердник Василь Олександрович (1875-1933); Бердник Маруся Василівна (1902-1987); Бердник Олександр Павлович (1926-2003). З документу 1821 року відомо, що священиком в селі в той час був Петро Михайловський (по-батькові не вказано). Священиком міг бути і молодший син Єремія Михайловського – Петро і син Тимофія Єремійовича Михайловського. Поки що неможливо встановити, хто з них пращур письменника.

Про рід Леханів вперше згадується в 1745 році. Можливий такий поколінний розпис роду. Лехан Іван Олексійович (1697 – в 1763 р. було 66 років); Лехан Андрій Іванович (1744 – в 1795 р. було 50 років), дячок; Лехан  Василь Андрійович (1767 – в 1795 було 28 років); Лехан Сімеон Васильович (1795 – ); Лехан Григорій Семенович (Сімеонович) (1838-1916) (дружина – Наталія Миколаївна (1841-1911)); Лехан (Бердник) Агафія (Гапка) Григорівна (1875-1957); Бердник Маруся Василівна (1902-1987); Бердник Олександр Павлович (1926-2003); Лехани Анрій Іванович, Василь Андрійович, Сімеон Васильович – можливі пращури Олеся Бердника.

Чимало пращурів письменника відзначались довголіттям і жили до 70-80 років. Один з родичів, Михайловський Архип Васильович, був почесним громадянином села Кийлів. Бердник Борис Васильович, дядько з боку матері, був народним лікарем в місті Херсоні, вилікував багатьох людей. Серед родичів Олеся Бердника – Петренко Володимир Іванович, керівник «Київметробуду».

Дуже велике місце в житті письменника займала його батьківська родина: батьки і сестра. Батьки письменника були прекрасні працьовиті талановиті люди. Бердник Павло Трохимович мав видатні здібності до механіки: міг зібрати і відремонтувати любий механізм і машину, сконструював канавокопач. Все життя батько тяжко працював, не жалів здоров’я і сил. Бердник Маруся Василівна – учасниця української національно-визвольної боротьби 1917 – початку 1920-х років. Сестра Бердник Ольга Павлівна – геолог, більше 10 років пропрацювала на Далекій Півночі. Батьки письменника одружились 28 липня 1923 року. 14(15) серпня 1924 року в них народилась дочка Ольга. Життя родини Бердників склалося так, що вони часто переїжджали з одного місця проживання на інше. 1923-1925 роки – село Кийлів; з 1925 року – Херсонська область; приблизно до 1930 року – комуна в селі Ревне (на Київщині); приблизно 1930-1933 роки – місто Київ; 1933 рік – село Кийлів; 1933-1941 роки – село Бурти (на Київщині); з 1941 року – село Кийлів.

У 1926 році народився син Олександр (майбутній письменник Олесь Бердник). Офіційний день народження – 25 грудня 1927 року, тому що в метриці поставили неправильну дату. День свого народження письменник вважав 27 листопада 1926 року.

У 1933 році родина Бердників повернулась в село Кийлів, пережила страшний Голодомор і чудом вижила. В цьому ж році родина переселилась в село Бурти. У 1941 році з початком війни родина знову повернулась в рідне село Кийлів.

Сестра Ольга і брат Олександр дуже дружили все життя, допомагали один одному. Шанували своїх батьків, слухались їх у всьому. У 1949 році родину спіткало велике горе – був несправедливо заарештований а потім засуджений Олександр Бердник. Батьки і сестра робили все можливе, щоб полегшити долю свого сина і брата: весь час слали заяви і скарги в Прокуратуру УРСР і СРСР, Президію Верховної Ради СРСР, часто писали ув’язненому листи, старалися вислати якомога більше посилок. В листах рідні висловлювали засудженому всю свою любов до нього, висловлювали надію на близьку зустріч. В кожному листі рідні просили Бога зберегти їх сина і брата і дати йому волю. В 1955 році на основі скарги батьків Верховний суд УРСР звільнив майбутнього письменника. Олесь Бердник стає відомим письменником, пише багато прекрасних книг. Але попереду були нові тяжкі випробування. У 1979 році його знову було заарештовано а потім засуджено. Олесь Бердник мужньо переніс тяжкий удар долі. Звільнившись з ув’язнення у 1984 році, він реалізував свою ідею створення Української Духовної Республіки. 18 березня 2003 року Олесь Бердник пішов з життя.

сектантського руху у Олеся Бердника не помічено
зате були Собори Духовної України, фотки виклав укінці цієї книжки: http://chtyvo.org.ua/authors/Berdnyk/Zoloti_Vorota_zb/

повірте, там було багато чого "незрозумілого" з ним і до Вас
http://berdnyk.com.ua/materials/5/
http://www.umoloda.kiev.ua/number/1239/171/43902/

http://www.day.kiev.ua/71096
кожному - своє. Хто розуміє, хто бачить - той сприймає. Я сприйняв це у свою душу, бо такої літератури потребував.
А Ви можете сприймати як завгодно - не мені Вас переконувати, якщо самі не хочете

і ще, хотілося б, додати: (тому що сам ці книжки переводив в електронний вигляд

"Я повернувся до Києва. Чорновик повісті «Поза часом і простором», написаний у карцері, був відредагований і зданий до «Радянського письменника». Буквально за два місяці вийшла невели¬ка, але симпатична книжечка з романтичною обкладинкою. Вона розійшлася миттю. Мене вітали, в кишені з'явилися сякі-такі гроші. В тямі завирували приспані мрії, лаштувалися дивовижні сюжети, мені здавалося, що фантастичні блискавиці осяяння одразу відкриють читачам стежки до прекрасного прийдешнього. І це буде тією місією, яку доручив мені Учитель Нового Завіту під Божою Го¬рою, показавши тяжку гірську дорогу під грозовим небом.
Після другої книги мене прийняли до Спілки письменників. Але з кожним кроком я помічав якесь охолодження з боку членів Президії та Правління. Складалося враження, ніби вони щось зна¬ють, але мені не кажуть.
Потім у газетах зарясніли негативні рецензії. Вони були на один копил: попівщина, ідеалізм, містика, антинауковість, антимарксизм. Друкуватися ставало все важче. Я вже чудово розумів, що відбувається: певні сили не зацікавлені в тому, щоб широкі кола читачів знайомилися з ідеями, котрі можуть вивести їх з ортодоксальної колії на простір вільного мислення.
Це підтвердилося візитом ученого-астрофізика з Пулково. Він попросив конфіденційної розмови і передав ультиматум: не писати про багатомірність світів, про духовні сфери, про безсмертя духу. «Якщо писатимете для дітей цікаві пригодницькі книги — отримаєте зелене світло, — сказав він. — А якщо ні — то повне табу...»
—  Хто передав таке веління? — поцікавився я.
—  Центр.
—  Який центр? — з подивом перепитав я.
—  Центр, Олесю Павловичу, на Землі один, — повчально відповів учений.
Минув рік. Ультиматум повторили. Я послав їх у відповідне місце. Мені сказали: тоді — війна!
За три дні у «Літературній газеті» (російській) було надруковано розгромну рецензію на мою повість про загибель Атлантиди. Стаття називалася «Біла та чорна магія».
У наступні роки насилу вдалося надрукувати роман «Зоряний Корсар». У постаті головного героя було зашифровано Христа як Вічного Повстанця супроти сатанинського строю життя на Пла¬неті, як Провідника до Світу Радості й Любові...
Книга так розлютувала КДБ, ЦК партії та функціонерів літературної інквізиції, що її в передовій громила газета «Правда України», а Головліт дав наказ — знищити в бібліотеках загального користування. Згодом така ж доля чигала й на інші мої видання. Далі не треба було знати таємниці віщування, щоб зрозуміти, куди несе потік подій. Мене виключили зі Спілки письменників. Я опинився разом з сім'єю в стані жебрака, без жодних засобів до існування.
Пізніше пощастило влаштуватися в майстерню при Художньому фонді, де я майстрував вітражі разом з художником Олександром Члеком. Це давало творчу розрядку, дозволяло сяк-так годувати сім'ю.
Тим часом меч глуму й розправи впав також на видатного поета й мислителя Миколу Руденка. Ми з ним заприязнилися, вирішивши спільно повстати на захист правди й закону. Тиск органів безпеки посилився. Ми створили Групу сприяння виконанню Гельсінкських угод, оприлюднили Декларацію, меморандуми. До нас прилучилися ще цікаві люди та діячі. Розпочалися обшуки, допити.
"
хоча про Гельсинську спілку багато різних поглядів: http://varjag-2007.livejournal.com/289871.html
Письменник перш за все - фантаст. І духолюдина. Величина його духу - те, що робить його книги привабливими.

а пісні його можна знайти за пошуком: гугл-відео-Олесь Бердник
http://video.yandex.ua/users/varjag-2007/view/38/
http://rutube.ru/tracks/3006620.html , http://rutube.ru/tracks/3006620.html

"Собираемая вселенная" я ще не читав (це - http://sd.org.ua/rnews.php?id=93 ?)

а сталкінг у кожного свій.
Про трипільську культуру мені найбільше сподобалося що в них "магічна система" подібна до Кріто-мікенської і загально-європейської.

http://s012.radikal.ru/i321/1011/ef/ae489bb23b1d.jpg
http://s47.radikal.ru/i118/1011/a7/026c5c3419f3.jpg
http://stefan-blog.livejournal.com/269667.html

Колись ще активно цікавився-шукав які мечі були у аріїв - http://lepestriny.livejournal.com/34491 … 1#t4306771 та знахідки металу бронзового-добронзового віку на Балканах, які укупі перевищують всі металеві знахідки на Древньому Сході.

а про трипільців можу ще цитату Анастасії Нових привести
http://veritas.at.ua/forum/9-23-1

"Птах и Осирис — это не мифический вымысел, а реальные личности некогда живших среди людей Бодхисатв. А вот история их жизни в общем-то сильно мифологизирована людьми и сведена к упрощённому уровню людского понимания, да к тому же привязана к конкретному географическому району. Но, как правило, деятельность Бодхисатв такой величины в те времена охватывала не только земли Древнего Египта.
— Как это понять? — полюбопытствовал Костик.
— Ну как… Взять, к примеру, Бодхисатву, которого люди когда-то очень давно знали под именем Осириса. Его деятельность была связана не только с Древним Египтом, но и с местами, которые сейчас именуют Алтаем, бассейном Волги, Днепро-Дунайским регионом. Им и его людьми была проделана огромная работа, благодаря которой произошёл всплеск культур в данных очагах цивилизации. И даже ныне любознательный человек может найти косвенные тому подтверждения в той же трипольской культуре, которая семь тысячелетий назад возникла в Днепро-Дунайском регионе…
— О, а что это за культура? Впервые за неё слышу, — удивился Костик.
— Трипольская?! Эту культуру так нынче наименовали археологи, впервые раскопавшие необычное поселение неподалеку от посёлка Триполье на Киевщине. Они были удивлены, что люди этой культуры умели строить города-мегаполисы, плавить металл, обладали уникальной технологией изготовления керамики и вообще жили комфортно и обеспеченно. Это был довольно доброжелательный, спокойный, невоинственный народ. И большую загадку для археологов до сих пор представляет его необычная идеология, выраженная даже в таких мелочах, как нарядно орнаментированной глиняной посуде и терракотовых скульптурках. Тайну для них представляет то, что этот народ в своём искусстве выражал слова символами, в том числе и такими, которые позже приобрели важное значение в отдалённых от этого места культурах древнего Китая, Индии, Египта. Это и знак «инь-ян», свастики, мирового дерева, необычные «полосатые» изображения, характерные впоследствии и для элемента одежды древнего египтянина. Но самое интересное это то, до чего современные археологи ещё «не докопались». Этот народ возводил не просто «курганы-святилища». Этот народ знал о пирамидальных строениях и связанных с ними духовных практиках. И не просто знал, но и возводил такие «пирамиды» в определённых местах по определённой звёздной ориентировке. И подобные «строения» существуют до сих пор.
— Да? — удивился Костик вместе с нами. — Значит, эти пирамиды ещё не открыты?! А почему?
— Как обычно, из-за отсутствия случая и информации. Но как говорится, всему своё время…Так вот, по поводу  мест посещения Осириса. Отнюдь не случайно появилось древнее название реки Волги — Ра. И отнюдь не случайно именно туда было завезено такое неестественное для тех мест растение, как цветок лотоса. И уж точно что не для красоты в древности, так называемые ныне «алтайские принцессы», а по сути «девы Знания», наносили себе специальные татуировки из символов. Всё это в своём корне имеет одни и те же источники происхождения данных знаний. Так что кто захочет, тот познает… — Сэнсэй внимательно глянул на заинтересованные лица ребят и продолжил свой рассказ. — Так вот, Бодхисатвы, будучи в миру, не только заботились о людях, как о младенцах в колыбели, но и, естественно, общались с представителями других цивилизаций... И ничего в этом такого сверхъестественного нет. Человечество в принципе имеет шанс в ближайшую сотню лет дойти до такого уровня развития, что сможет свободно посещать другие миры. А в те времена подобное общение Бодхисатв с представителями иных миров было нормой. Это вполне естественно, так как какой бы высокоразвитой не была материальная цивилизация, она всё равно будет стремиться к общению с более высшими существами, тем более что тогда, как я уже говорил, на Земле имело место достаточно длительное пребывание Бодхисатв в миру.
— Это было нечто вроде уникального шанса для представителей других миров познать больше, чем они владеют? — сделал выводы Виктор.
— Совершенно верно, — кивнул Сэнсэй. — Так что наличие того же космодрома недалеко от Египта, на территории современной Ливии, который, кстати говоря, сохранился до сих пор …
— Космодрома?! — чуть ли не хором спросили мы.
— Ну да, — пожав плечами, спокойно ответил Сэнсэй на наше всеобщее удивление. — Сейчас его учёные называют «Баальбекской верандой». Это такая огромная платформа, построенная из гигантских блоков, весом 360 тонн каждый, со специальными отверстиями по бокам платформы. Археологи до сих пор голову ломают о её предназначении. Правда, в отличие от представлений о мире людей предыдущих эпох, хоть уже догадываться стали, что это похоже на космодром, — усмехнулся Сэнсэй. — Их наивность поражает! Они ищут следы копоти от горючего космических кораблей, естественно подразумевая под горючим то топливо и его компоненты, которое известно на сегодняшний день. — И в удивлении Сэнсэй заявил. — Это вообще, какие надо иметь баки с таким топливом, чтобы долететь, к примеру, с Сириуса, да ещё вернуться назад?! Смешные они, ищут следы горюче-смазочных материалов, даже не предполагая, что в мире полно других источников альтернативных энергий более экономных, экологически безопасных. Ну, как говорится, кто какой информацией располагает, тот на то и уповает.
Кроме «Баальбекской веранды», существовали и космодромы, для которых не требовалось столь большая площадь для взлётно-посадочных мероприятий. Для данных кораблей отводился непосредственно район у основания нильского «цветка». Естественно, такое интенсивное движение не могло остаться незамеченным людьми, поэтому в памяти поколений сохранились весьма любопытные древние легенды о том времени.
— А какие это упоминания, например? — поинтересовался Николай Андреевич.
— Например, о древнем городе Кхеме, позже нареченном греками Летополисом, который находился у «основания цветка», на западном берегу Розеттского рукава Нила. Сохранились предания, что в глубокой древности его называли «городом удара молнии», а по религиозным источникам Кхем известен как «дорожный знак, указывающий дорогу Осириса на небо». Считали данный город земным отображением Сириуса. Связывали его и с одним из древних упоминаний имени бога Гора — бога, изображением которого, как вы помните, служил и крылатый диск, и сокол, и человек с головой сокола."

Уточнення - http://wap.ariston777.unoforum.ru/?1-22 … 00-10001-0 :

«Мамин отец – дед Василь, Василий Александрович — служил в военно-морском флоте царской России мичманом. Выйдя в отставку, работал на океанографическом судне, трижды плавал вокруг света, побывал в Сингапуре и Японии, Марселе и Неаполе. После одного из плаваний вернулся в родное село с молодой    женой. Она была турчанкой (фамилия – Алихан). Дед Василь интересовался искусством и политикой, у него была большая библиотека. Его отец, прадед Александр, принимал участие в разработке первых мостов через Днепр».

P.S. Нажаль мало данних про дружин Бердника.
Особливо про першу - "Мирослава Бердник донька Олеся Бердника від його першої дружини Людмили Федосіївни, що походила з родини радянських кадрових військовиків."

+ онучка - "Этот прокажённый козёл юЩенко хочет признать героями тех, кто убили одного моего деда и пытались убить второго, когда тот разминировал школы…"

може Вам буде цікаво більше дізнатись про Бердника - ось фотографії архівних документів, зафотографованих на виставці:
http://stefan-blog.livejournal.com/450882.html